Велика кількість інформації, стертий кордон у спілкуванні між різними культурами, присутність різних джерел інформації – це особливості сучасності. Але на цьому тлі, навіть пересічна людина може помітити, що формуванню комунікативної культури особистості приділяється значно менше уваги, ніж формуванню знань, умінь та навичок. Низький рівень сформованості комунікативної культури призводить до пасивності, невміння вести конструктивний діалог, налагоджувати взаємодію і, як наслідок, безініціативності й бездіяльності. Важливість комунікативної культури в професійній діяльності та особистому житті потребує її розвитку.
Тож надзвичайно актуальною постає сьогодні проблема підготовки педагога в органічній єдності якостей спеціаліста й особистості, у якої сформовані пізнавальна, практично-діяльнісна, інтелектуально-творча, професійна та самоосвітня діяльність. Саме ці складові готують педагога нової формації, здатного орієнтуватися в соціокультурному просторі сьогодення.
На сучасному етапі розвитку українського суспільства при дефіциті духовності та кризі цінностей, все більшої гостроти набуває проблема комунікативної культури, посилення її актуалізації.
Комунікативна культура – явище набагато ширше, ніж правильність мовлення, в основі якої лежить дотримання мовної норми, як складової на фонетичному, лексичному, словотворчому, граматичному рівнях. Велике значення для удосконалення комунікативної культури педагогів має комунікативна доцільність спілкування. Для працівника освіти недостатньо правильно говорити та писати, треба ще вміти вживати слова та вирази відповідно до комунікативної ситуації, дотримуючись точності, логічності, доречності, багатства та різноманітності мовлення.
Вважаємо, що розв’язання проблеми формування комунікативної культури педагогічних працівників засобами дискурсивного спілкування передусім потребує окреслення та визначення кола й осмислення змісту понять, які є основою дослідження нашого предмета. Такими є поняття «культура», «комунікація» та «дискурс».
Термін «культура» походить від латинського cultura – обробка, виховання, освіта. Одне із загальних визначень феномена культури – це сукупний результат продуктивної діяльності людей, а також сам процес творення матеріальних і духовних цінностей.
Мова і культура є невід’ємними складовими духовного життя кожної людини. Беззаперечною є істина, що низька культура мови виразно свідчить про загальну бездуховність особи. Як відомо, між рівнем освіченості, загальної культури і рівнем мовної культури є чітка залежність.
Ми розділяємо думку В. Греченка, В. Кушнерук, В. Режка та І. Чорного, які вважають, що культура людини передбачає єдність, гармонію тіла й душі (психіки), розвиток раціональних здібностей особистості, що супроводжується генезисом її морально-ціннісної та художньо-естетичної сфер.
Враховуючи переконливі доводи сучасних дослідників можемо стверджувати, що культура особистості – це максимально якісні здобутки людини у матеріальній і духовній сфері та необхідний процес упровадження набутих цінностей у життєдіяльність суспільства з дотриманням гармонійності та духу культури попередніх поколінь.
Культура професійної діяльності, поведінки й мови, зразковий зовнішній вигляд – тільки таким має бути представник освіти.
Педагогічні і науково-педагогічні працівники – особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю. Крім того, Законом України «Про загальну середню освіту» зазначено, що: педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров'я якої дозволяє виконувати професійні обов'язки в навчальних закладах.
Педагогічний працівник під час виконання своїх обов’язків повинен розвивати комунікативні здібності та дотримуватися вимог поведінки персоналу закладу освіти, має бути зразком високої культури, скромності й витримки, берегти професійну честь, поважати гідність інших людей, уміло поєднувати повсякденну вимогливість з дотриманням прав і свободи учнів.
Потрібно пам’ятати, що спілкування – один з головних показників культури педагога у навчально-виховному процесі закладу освіти, адже спілкування важливим процесом. Кожний фахівець у своїй діяльності постійно відчуває проблеми комунікації. Уміння продуктивно й безконфліктно спілкуватися – не тільки важлива професійна якість сучасного фахівця, але й необхідна складова загальної культури людини.
У вітчизняній літературі поняття «спілкування» і «комунікація» дуже часто вживаються як синоніми, хоча при більш уважному підході між ними з’являються деякі розбіжності.
Комунікація в широкому сенсі (лат. communico – роблю загальним) означає обмін інформацією між індивідами за допомогою загальної системи символів, що здійснюється вербальними і невербальними засобами.
В англомовній літературі термін «комунікація» розуміється як обмін думками й інформацією у формі мовленнєвих чи писемних сигналів, що є синонімом до терміну «спілкування».
У свою чергу, слово «спілкування» означає процес обміну думками, інформацією, емоційними переживаннями між людьми. На цій підставі спілкування являє собою соціально обумовлений процес обміну думками й почуттями між людьми в різних сферах їх пізнавально-трудової та творчої діяльності, реалізований головним чином за допомогою вербальних засобів комунікації. На відміну від нього, комунікація – це соціально обумовлений процес передачі і сприйняття інформації як у міжособистісному, так і в масовому спілкуванні по різних каналах за допомогою різних вербальних і невербальних комунікативних засобів.
Таким чином, поняття «спілкування» і «комунікація» мають як спільні, так і відмінні ознаки. Будемо вважати, що за спілкуванням в основному закріплюються характеристики міжособистісної взаємодії, а за комунікацією закріплюється додаткове значення – інформаційний обмін у суспільстві
Комунікація та спілкування є найважливішою частиною людського життя, а значить, і частиною культури. Підкреслюючи їх важливість, багато дослідників прирівнюють культуру до спілкування (комунікації). Найбільший американський фахівець з міжкультурної комунікації Е. Холл стверджує, що культура – це комунікація, а комунікація – це культура .
На основі наукових досліджень комунікативну культуру розглядають як багатопланове явище установлення і розвитку зв’язків з людьми, що передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, спрямування і взаєморозуміння між суб’єктами спілкування; регулятор поведінки, гарант шанобливого ставлення особистості до інших, їх розуміння, терплячості та взаємоповаги; один із механізмів гармонізації особистих і громадських інтересів.
В свою чергу, ми розглядаємо комунікативну культуру педагога як властивість особистості, яка проявляється в потребі взаємодіяти з іншими суб’єктами, цілісності та індивідуальності, творчому потенціалі керівника, в його здатності підтримувати доброзичливе відношення до оточуючих суб’єктів.
Рівень комунікативної культури педагога знаходиться у залежності від рівня його загального розвитку, світогляду, наявності різнобічних знань, сформованості певних моральних принципів. Щодо сутності досліджуваної проблеми, то ми вбачаємо корисним трактування відповідних понять, ознак, характеристик в освітньому дискурсивному просторі де позиціонують свої наукові доробки вітчизняні та зарубіжні вчені.
При дослідженні сутності поняття «дискурс» ми виходитимемо з того, що як самостійний науковий термін він з’явився в середині XX століття, отже, це поняття достатньо нове для педагогічної науки.
Як відомо, що термін «дискурс» походить від латинського «discurrere» – «обговорення», «переговори» або «сварка». Дане поняття найчастіше ототожнюється з «мовою у використанні» та описує текст у безпосередньому комунікативному контексті.
Дискурс також розуміють як мовлення, що вписано в комунікативну ситуацію. Згідно з Н. Арутюновою, – це мовлення, занурене в життя. Для педагогіки наведений афоризм можна переформулювати таким чином: дискурс – це мовлення, занурене в педагогічні ситуації.
Базуючись на дослідженнях закономірностей руху інформації в межах комунікативної ситуації, актуальним і важливим є дослідження комунікативного дискурсу в навчальній діяльності, як складової дискурсивного простору формування комунікативної культури педагогічних працівників.
Дискурсивний простір функціонує як розгортання реальності існуючих елементів у процесі їх зіткнення в результаті системи взаємодій, взаємозалежностей та взаємовпливу. Межі дискурсивного простору окреслюються тематикою конкретного дискурсу .
Перебуваючи у дискурсивному просторі, педагогічний працівник знаходиться в освітньому середовищі, котре включає також усі продукуванні ним раніше дискурси з визначеної тематики та в подальшому є важливою умовою творення якісних освітніх послуг. Кожне конкретне слово, що вживається у дискурсі, потрапляє у дискурсивне оточення, де знімається його багатозначність та відбувається конкретизація значення. Дискурсивне оточення слова диктує наші уявлення про чисельність його значень і навіть – певною мірою – дозволяє їх формалізувати.
У сучасній науці дискурс визначають як складне комунікативне явище, що, окрім тексту, включає ще й екстралінгвістичні фактори (знання та уявлення про світ, установки, цілі адресата), необхідні для відповідного розуміння тексту. Дискурс є, насамперед, зразком реалізації певних комунікативних намірів у контексті конкретної комунікативної ситуації та стосовно певного партнера, представника іншої культури, вираженої доречними в цій ситуації мовними та позамовними засобами. При цьому адекватність мовленнєвої поведінки учасників комунікативного дійства визначається успішністю мовленнєвої взаємодії, тобто досягненням комунікативної мети, а також відповідністю правилам вербальної та невербальної поведінки, характерними для певної лінгвокультурної спільноти.
Комунікативна культура є більш широким полем діяльності, яка, окрім суто лінгвістичних умінь і навичок, передбачає володіння соціокультурним регістром, який можна визначити як сукупність типових або специфічних мовленнєвих формул, комунікативних моделей або структур, апробованих соціально і таких, що концентрують у собі мовленнєвий досвід учасників комунікації – педагогічних працівників.
Комунікативна культура – це культура людських взаємин, в основі якої лежить культура особистості, що включає наступні особистісні характеристики: здібності, знання, вміння, навички, ціннісні орієнтації, установки. Основу комунікативної культури формують комунікабельність, комунікативні якості та комунікативні вміння педагога.
Під комунікабельністю розуміють такі риси особистості, які дають їй змогу легко вступати в контакт з іншими людьми і відчувати задоволення від спілкування з ними.
Комунікативні якості є первісними рисами характеру; внутрішньою основою для утворення інтелектуальних, вольових та емоційно-мотиваційних властивостей людини; базисом для організації продуктивного процесу спілкування.
Під комунікативним умінням педагога розуміють цілий комплекс професійних умінь, що дозволяють ефективно реалізовувати процес професійного спілкування, а саме: уміння соціальної перцепції (тобто вміння сприймати й розуміти партнерами один одного); уміння саморегуляції (тобто вміння керувати собою на основі сприймання актів своєї поведінки та власних психічних процесів); уміння вербального (мовного) і невербального (немовного) контактів; уміння «читати» по обличчю й адекватно моделювати особистість співрозмовника; уміння «подавати себе» в спілкуванні й оптимально будувати свою мову в психологічному плані.
Уміння говорити полягає у відсутності помилок у вимові, у правильному доборі й наголошенні слів, у відсутності штампованих стереотипних фраз, у багатстві професійного словника педагога, у вмінні точно формулювати власні думки і викладати їх доступною для співрозмовника мовою. Значно доповнюють вербальний контакт невербальні засоби спілкування: міміка, жести, рухи тіла, інтонаційні характеристики голосу, просторова організація спілкування. Вони нерозривно поєднані з психічним станом педагогічного працівника, посилюють емоційну близькість сказаного, підтримують психологічну близькість між співрозмовниками, виступають як показник статусно-рольових стосунків та є більш правдивими, ніж слова.
Отже, формування педагогічними працівниками навичок комунікативної культури засобами дискурсивного спілкування розв’яже чимало проблем на етапі розвитку сучасної освіти, у міжособистісних взаємостосунках, а також у суспільстві в цілому. Для формування комунікативної культури необхідно створювати сприятливі дидактичні умови, використовувати особистісну індивідуалізацію, що припускає врахування контексту діяльності педагога, його життєвого досвіду, сфери його інтересів, бажань, духовних потреб, світогляду, емоційно-почуттєвої сфери й статусу особистості в колективі.
Джерело: Пищик О. В. Особливості формування комунікативної культури педагогічних працівників засобами дискурсивного спілкування / О. В. Пищик // Вісник Чернігівського національного педагогічного університету. Серія : Педагогічні науки. 2017. Вип. 142. С. 137-141. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/VchdpuP_2017_142_32
