Самоосвіта — складова професійного навчання

Педагоги не можуть успішно когось учити, 

якщо водночас ретельно не вчаться самі. 

Алі Апшероні

      Сучасний педагог має бути готовим до змін, що відбуваються в системі освіти, здатним сміливо приймати педагогічні рішення, виявляти ініціативу, творчість. Це пов’язано, насамперед, із проблемами саморозвитку особистості та творчою самореалізацією педагога, новими концептуальними підходами до реформування освіти.

Немає сумніву, що проблему ефективності, результативності педагогічного процесу можна розв'язати лише за умови забезпечення високої компетентності та професійної майстерності кож­ного педагога. 

Педагогічний потенціал — це база педагогіч­них знань, умінь у поєднанні з розвинутою здат­ністю педагога активно мислити, творити, діяти, утілюючи свої наміри в життя, і досягати сплано­ваних результатів. Професійна діяльність викла­дача наповнюється дедалі глибшим творчим зміс­том: йому надана можливість вносити зміни не тільки до окремого уроку, а й навчальної програ­ми загалом; використовувати як традиційні, так і нові форми роботи, розробляти й упроваджувати власні підходи до навчання й виховання учнів. 

Отже, у викладача з'явилася реальна можли­вість виявити себе справжнім творцем навчаль­ного процесу, реалізувати свій духовний потен­ціал. Нові завдання, поставлені перед сучасним навчальним закладом, вимагають перегляду зміс­ту педагогічної освіти, який є ядром професійної компетентності викладача. Зрозуміло, що освіта не тотожна обсягу засвоєної інформації, а набуті протягом навчання знання й уміння не завжди є запорукою успішної професійної діяльності. 

Тому в закладах освіти у нових умовах потрібен пере­дусім інтелігентний педагог, що володіє необхід­ним фаховим знанням і вмінням, принципами й методами пізнання теорії й практики своєї пе­дагогічної діяльності, усвідомлює шлях до їх на­буття. Тільки за таких умов викладач буде здат­ний творчо мислити, самостійно орієнтуватися в найрізноманітніших проблемних ситуаціях пе­дагогічної дійсності, критично їх оцінювати й опе­ративно знаходити шляхи подолання суперечнос­тей, що виникають. Тобто сенсом і метою освіти є постійний розвиток людини та її становлення. 

Ефективна професійна підготовка викладача неможлива без самоосвіти, самовиховання та са­морозвитку. Тобто навчання і самонавчання педа­гога потребує не лише знання ним форм і методів методичної роботи й роботи з книгою, іншими су­часними джерелами інформації, але й розвитку певних особистісних якостей. 

Самовиховання й саморозвиток — це свідома практична діяльність, спрямована на більш повну реалізацію людиною себе як особистості. 

Самовиховання — це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставле­ної мети. З точки зору психології, самовихован­ня — це усвідомлювана діяльність людини, що спрямована на вдосконалення власної особистос­ті, на вироблення позитивних рис, якостей, зви­чок і подолання негативних. 

Професійне самовиховання й саморозвиток — це свідома діяльність, спрямована на удосконален­ня своєї особистості відповідно до вимог професії. 

Особистісний саморозвиток і професійне само­виховання нерозривно пов'язані між собою. Оби­два процеси складні за своєю структурою і здій­сненням, проте оволодіння технологією профе­сійного самовиховання й саморозвитку допоможе педагогу продуктивно організувати самостійну підготовку до професійної діяльності й скоротить шлях до майстерності.

Чи потрібна самоосвіта викладачу? 

Майстром може стати кожний, якщо йому допоможуть і якщо він сам працюватиме. 

А. С. Макаренко 

Основним змістом самоосвіти є оновлення й удосконалення знань, що є в спеціаліста, його умінь і навиків із метою досягнення бажаного рівня професійної компетентності. У сучасному суспільстві постійна самоосвіта все більше стає умовою успіху в професійній діяльності, а та­кож — і це особливо важливо — вона захищає від інтелектуального зубожіння особистості. 

Із психологічної точки зору викладачу необ­хідно постійно займатися самоосвітою, оскільки специфіка викладацької праці така, що педагоги: y мають повідомляти істину, яку вони нерідко інтерпретують відповідно до своїх поглядів, що склалися за десять і більше років до момен­ту її повідомлення; 

y мають обмежені в порівнянні з учнями часові можливості для отримання інформації; y мають порівняно обмежене коло спілкування зі своїми однолітками й часто обмежене профе­сійними інтересами середовище спілкування. Через це картина світу, що є у викладача, може не відповідати реаліям, які змінилися, а отже, іс­тотно відрізняється від картини світу, як її сприй­мають учні. Тому самоосвіту викладача слід розу­міти двояко: з одного боку, як постійне поповнення професійної та загальнокультурної інформації, з іншого — як постійне оновлення індивідуаль­ного соціального досвіду в найширшому плані. 

Програма самоосвіти включає вдосконалення суспільно-політичних знань, ознайомлення з най­більш визначними досягненнями різних наук, збагачення літературних і естетичних уявлень, ознайомлення з новими тенденціями та явища­ми культурного життя. Особливо важливе місце займає поповнення знань із предмета, що викла­дається, і ознайомлення з новітніми даними від­повідної науки, розвиток педагогічних, психоло­гічних і методичних знань і вмінь, що можливо лише завдяки читанню відповідної сучасної літе­ратури й періодичних видань. 

Конкретний зміст і форми самоосвіти викла­дача залежать від багатьох обставин: віку, педа­гогічного стажу, місця проживання, предмета, що викладається, індивідуальних інтересів і захоп­лень, віку й рівня підготовленості учнів, з якими викладач працює, атмосфери педагогічного ко­лективу тощо. Самоосвіта викладача — необхідна умова ефективності педагогічної діяльності. Як справедливо вважав К. Д. Ушинський, учитель живе доти, поки він учиться, як тільки він пере­стає вчитися, у нім помирає вчитель. 

Викладач повинен виразно уявляти, що само­вдосконалення — це глибоко інтимний, особистіс- ний процес, який не терпить шаблонів, стереоти­пів, жорстких рамок і директивних указівок. 

Самовдосконалення припускає не просте при­стосування до зовнішніх вимог, а активний розви­ток якостей особистості в професійній діяльності. У будь-якій діяльності виділяють дві сторони — адаптивну й творчу. Адаптація дозволяє фахівце­ві ознайомитися й асимілювати (привласнювати) напрацьовані підходи, що вже є, уміння та нави­ки з арсеналу своєї професії, а самостійна творча діяльність повинна дати йому можливість спробу­вати розвинути власні сили й можливості шляхом виходу за рамки стереотипних дій і способів, на основі цього «рушити вперед» себе і свою профе­сійну діяльність. Актуальною є думка про необхідність постій­ного вдосконалення викладача шляхом невпинної роботи над собою: саме життя поставило на по­рядок денний проблему неперервної педагогічної освіти. Німецький педагог А. Дістервег писав, що для викладача святий обов'язок — «зробити за­вданням свого життя своє виховання». Він ува­жав, що педагог «лише до того часу здатний на­справді виховувати й освічувати, доки сам працює над своїм власним вихованням і освітою». 

Чи стане викладач справжнім педагогом? 

Це залежить від того, як він сам працює над своєю особистістю, які його інтереси, потреби, яка його активність щодо оволодіння науковими знаннями й уміннями, наскільки цілеспрямова­но, свідомо й наполегливо працює над розвитком у собі тих рис, які утворюють особистість сучасно­го спеціаліста. 

Самоосвіта педагога — це самостійно надбані знання з урахуванням особистих інтересів і об'єктивних потреб професійно-технічної осві­ти — додатково до тих, що здобуті в базових на­вчальних закладах. Результат самоосвіти педаго­га віддзеркалюється на розвитку учня (слухача), а не тільки на самовдосконаленні в особистому та професійному плані. 

Вимоги до самоосвіти педагога 

• Самоосвіта як процес пізнання передбачає не просте закріплення професійних знань або засвоєння вже відомої наукової інформації, а має за мету придбання нових наукових, ме­тодичних знань і практичних навичок. 
• Самоосвіта повинна бути неперервною, попов­нення й оновлення нових знань має ґрунту­ватися на попередній професійній підготовці педагога. Систематичність і неперервність цієї діяльності регулюють план та програми само­освіти. 
• Самоосвіта має сприяти оволодінню педаго­гом засобами застосування професійних знань у практичній діяльності. 

Педагогічний словник так визначає поняття самоосвіта: «Самоосвіта, цілеспрямована пізна­вальна діяльність, керована самою особистістю; придбання систематичних знань у будь-якій галу­зі науки, техніки, культури, політичному житті тощо. В основі самоосвіти лежить цікавість того, хто навчається, у поєднанні із самостійним ви­вченням матеріалу». 

Важливою ознакою самоосвіти викладача є те, що результатом його роботи виступає не лише власне самовдосконалення в особистісному й про­фесійному плані, а й розвиток учнів. 

! Викладач повинен досягти успіху, щоб його досягли учні. 

Самоосвітню діяльність викладача можна роз­глядати як сукупність декількох «само-»: 

• самооцінка — уміння оцінювати свої можли­вості; 
• самооблік — уміння брати до уваги наявність своїх якостей; 
• самовизначення — уміння вибрати місце в жит­ті, суспільстві, усвідомлювати свої інтереси;
• самоорганізація — уміння знайти джерело пі­знання й адекватні своїм можливостям форми самоосвіти, планувати, організовувати робоче місце та діяльність; 
• самореалізація — реалізація особистістю своїх можливостей; 
• самокритичність — уміння критично оцінюва­ти переваги та недоліки власної роботи; 
• самоконтроль — здатність контролювати свою діяльність; 
• саморозвиток — результат самоосвіти. 

Формуючи цю сукупність «само-», можна сві­домо передбачати самоосвітню діяльність викла­дача. 

Таким чином, узагальнена концепція самореа- лізації особистості позначається на підході до су­часних технологій навчання та виховання. 

Загалом самостійну освітню діяшьність вар­то розглядати як засіб реалізації освіти та само­освіти. 

■ Співвідношення між поняттями «освіта», «самоосвіта», «самостійна робота» 

Усвідомлення основних положень вимагає дещо переглянути на сучасному етапі освіти саму мету освіти в навчальному та виховному про­цесі. У визначенні діяльності викладача варто пам'ятати, що основний шлях розвитку люди­ни — це її самореалізація, самобудівництво й роз­виток індивідуальних здібностей. 

Відтворення соціально-історичного досвіду в знаннях, уміннях та навичках забезпечується навчанням, відтворення індивідуальних здібнос­тей досягається в навчанні. Відтворення та засво­єння знань, умінь, навичок повинно максимально відповідати еталону (нормативу). 

Необхідно розглянути умови формування по­треби в саморозвитку та самоосвіті: 

• розширення обсягу пізнавальної інформації та джерел, способів її отримання: збагачення про­грамового матеріалу новітніми фактами та ви­сновками, використання у викладанні різних засобів навчання, використання додаткової літератури, залучення позапрограмових дже­рел інформації; 
• перехід від репродуктивної до творчої діяль­ності: дії за зразком, звичайний переказ мате­ріалу, самостійне доведення, порівняння, ана­ліз, синтез, абстрагування, самостійне творче застосування здобутих знань, розв'язання не­стандартних завдань; 
• урахування пізнавальних можливостей учнів: диференційований підхід до учнів, урахуван­ня їхніх об'єктивних пізнавальних можливос­тей, урахування суб'єктивних уявлень школя­рів про свої можливості; 
• усвідомлення особистої та суспільної й значу­щості самоосвіти й саморозвитку: розкриття значущості загальної середньої освіти, демон­страція значущості системи знань, розуміння значущості кожного окремого завдання, за­няття. 

В основу організації самоосвіти педагога по­кладені такі принципи: 

• систематичність і послідовність самоосвіти; 
• зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога; 
• взаємозв'язок наукових і методичних знань у самостійній підготовці педагога; 
• комплексне вивчення психолого-педагогічних і науково-методичних проблем; 
• відповідність змісту самоосвіти рівню підго­товки педагога, його інтересам і нахилам. 

Становлення творчого викладача-професіонала повинно відбуватися не стихійно, а за індивіду­альним цілеспрямованим планом самоосвіти. 

Під час складання планів доцільно враховувати такі принципи самоосвіти викладача: 

• принцип цілісності (системність самоосвітньої діяльності); 
• принцип діяльності (практична спрямованість роботи); 
• принцип мобільності (відповідність змісту са­моосвіти рівню професійної компетентності); 
• принцип самореалізації (упровадження в жит­тя своїх внутрішніх можливостей і здібностей); 
• принцип самоорганізації (здатність особистос­ті раціонально організувати свою діяльність)


Складаючи індивідуальний план самоосвіти, педагог має чітко визначити мету, спрямовану на глибоке та свідоме оволодіння знаннями, усві­домлювати необхідність обраної теми, правиль­но визначати матеріали для самостійних занять, дотримуватися систематичності та послідовності в самостійній роботі, здійснювати постійний са­моконтроль. 

Перший крок — пізнання самого себе 

Працюючи над собою, можна побачити, що ба­гато перешкод в особистому розвитку лише здава­лися нездоланними. Пізнати себе можна за допо­могою таких прийомів: 

• засвоюючи новий досвід, спробуйте провес­ти уроки в новому, не властивому вам стилі; навіть коли ваш експеримент буде невдалим, він допоможе вам виявити ваші потенціальні можливості; 
• записуйте свої думки на папері, пізніше «озна­йомтеся» з ними; інколи це дає дивний, неспо­діваний результат («Оце я дав!»); 
• приєднуючись до групи індивідуального роз­витку, приєднуйтеся до таких, як і ви; тоді ви матимете спільне «ноу-хау»; 
• слухайте лекції та беріть участь у дискусіях; y у пошуках фізичних перешкод виявляйте фі­зичну активність (ранкова гімнастика, фізич­на праця, прогулянки) — цим ви посилюєте свої можливості; 
• читайте (більше читайте про те, що відкриває вас, про психологію індивідуального розвитку); y розмовляючи з родичами та друзями, напо­лягайте на серйозній розмові, нехай вашими співрозмовниками будуть і колеги. 

Працюючи над методичною темою (проблемою), необхідно використовувати не тільки рекомендації педагогічної теорії, особистий практичний досвід, а й багатий досвід педагогічного колективу на­вчального закладу. На педагогічних і методичних радах, засіданнях методичних комісій іде методич­ний пошук, під час якого педагоги отримують ба­гату інтелектуальну поживу для роздумів, учать­ся аналізувати процес навчання та виховання. 

Вимоги до організації самоосвіти педагогів 

1. Зв'язок самоосвіти з практичною діяльністю педагога. Результатом самоосвітньої роботи педагога має стати поліпшення якості викла­дання предмета, виховання та розвиток учнів за допомогою предмета. 

2. Систематичність і послідовність самоосві­ти, неперервний характер роботи, постійне ускладнення змісту та форм самоосвіти. Для педагогів-практиків принцип неперервності має проявлятися в трьох напрямах: теоретична підготовка зі своєї спеціальності; практичне вдосконалення методів навчання та виховання учнів; вивчення результатів свого психолого- педагогічного впливу на учнів (слухачів). 

3. Комплексний підхід до добору змісту й ор­ганізації обраної теми з самоосвіти. Упрова­дження принципів комплексності дає педаго­гам змогу не замикатися на одній галузі знань (наприклад, методичній), а орієнтуватися на вивчення різних галузей науки: педагогіки, психології, фізіології, соціології, філософії, політології тощо, а також нових виробничих технологій, матеріалів, на досягнення науки і техніки. 

4. Індивідуальний характер самоосвіти — найгнучкіша форма здобуття знань педагогом. Сутність індивідуалізації полягає в тому, що зміст, форми та методи самоосвіти мають бути підпорядковані особливостям особистості пе­дагога, наявності в нього професіонально ваго­мих якостей, умовам його педагогічної роботи, його реальним можливостям, спрямованості його професійних інтересів, ступеню свідомос­ті щодо необхідності самоосвіти для себе та користі її для практичної педагогічної роботи. Індивідуальний характер самоосвіти не ви­ключає і колективних форм роботи. 

5. Гласність і наочність результатів самоосвітньої роботи в педагогічному колективі закладу освіти, міста, області, країни. Саме цим ство­рюються можливості для об'єктивного аналізу досягнень і недоліків у освітній діяльності із позицій сучасних вимог обміну досвідом, зближення з наукою, що допоможе самому педагогу кра­ще зрозуміти сутність своєї роботи. 

6. Створення в закладі освіти певних умов спонукає педагогів звертатися до нових мето­дичних досягнень найкращого педагогічного досвіду. Цьому сприяє відвідування та аналіз відкритих уроків, показ позаурочної роботи з учнями, напрацювання етичних і профорієн­таційних бесід, виступи перед роботодавцями, соціальними партнерами тощо. 

7. Завершеність самоосвітньої роботи на кожно­му її етапі (участь у семінарі, інформація на засіданні методичної ради, складання рефера­ту або доповіді, участь у педагогічних читан­нях, практичних конференціях, публікація у фаховому виданні тощо). 

►► Далі буде

Пищик О. В. Самоосвіта – складова професійного зростання // Науково-методичний журнал «Педагогічна майстерня». 2011. №9(9). С. 10-14.